У свої 84 роки Олексій Миколайович Смирнов виглядає досить бадьоро. Ледь примружений спокійний погляд, лагідна усмішка. Стрункий, підтягнутий. От тільки ціпок у руці одразу видає, що інвалід. У роки війни втратив ногу.

Живе він сам. Давно вже похоронив дружину — вірну супутницю — колишню медсестру санбату, яка пройшла з ним нелегкими бойовими шляхами. У Тупичеві Олексія Миколайовича знають всі — тут головував у колгоспі, а до цього працював заступником голови райвиконкому. Нині очолює ветеранську організацію села, яка по праву визнана однією з кращих в районі.

У скромному будинку ветеран нещодавно приймав гостей. Прийшли тупичівські друзі, приїхали з Городні члени президії ветеранської організації, щоб поздоровити шановану в районі людину з днем народження. Некрикливим, несуєтним, але щирим було торжество. Згадувалось багато чого з фронтового життя, вівся жвавий обмін думками з приводу сучасних подій. І у всьому відчувалась неабияка обізнаність ветерана, його велика жага до життя. Він не розтратив того оптимізму, з яким жив і боровся у молоді роки. Все життя його — то справжній, але, на превеликий жаль, ще не сповна оцінений подвиг.

З перших днів війни О.М. Смирнов був на фронті — спочатку на Білоруському, а потім на Північно-Кавказькому. Після закінчення Смоленського стрілецько-кулеметного училища на його долю випали найтяжчі завдання і капітан Смирнов, очолюючи винищувально-розвідувальний загін 56-ої армії, якою командував А.А. Гречко, у виконанні їх виявляв по-справжньому військову мудрість і героїзм. Про окремі епізоди його фронтової біографії писав у своїй книзі «Кавказские записки» в 1965 р. відомий російський письменник Віталій Закруткін. А в 1998 році видав документальні повість і оповідання начальник одного із відділів колишнього Головного розвідувального управління Генштабу СРСР С.І. Пермінов — у роки війни командир диверсійних загонів 56-ї армії. Книга називається «Верные долгу». В ній читач знайде захоплюючий розділ «За нами — Туапсе» саме про капітана Смирнова. Його загін виконав надзвичайно важливе завдання — знищив на горі Гунай ворожу станцію наведення авіації. Через кілька днів особисто командир Гречко вручив капітану і його розвідником орден Червоного Прапора та інші нагороди.

Основою для цілої повісті могла б стати операція про виведення з оточення групи наших бійців, де була й медсестра Наталія Бойко — майбутня дружина Смирнова. А скільки було виконано завдань по взяттю ворожих «язиків». Особистий героїзм командира був взірцем і детонатором сміливості для всіх його розвідників.

На Кубані, поблизу станції Абінської, О.М. Смирнов втратив ногу. Було тривале болісне лікування. З тих пір почався відлік його іншого життя. Та і в ньому воїн зостався борцем. З неправдою, черствістю, бюрократизмом, підлістю. Колишній фронтовик, відданий комуніст, будучи головою тупичівського колгоспу, зробив господарство одним з кращих в області. Пам’ять про ті роки зосталась в серці кожного тупичівця. І зараз звертаються вони до нього як до свого колишнього керівника — людини мудрої, розсудливої. І Олексій Миколайович нікому не відмовляє, підтримає, порадить.

Мабуть, мало хто знає, що О.М. Смирнов родом з Калмикії. Там й донині живуть його родичі, зокрема дві рідні сестри,        п’ять двоюрідних братів.

Давно вже не був Олексій Миколайович у рідних місцях. От і збирається поїхати у ці святкові дні туди. Дарма, що кордони, дарма, що безгрошів’я. Звичайно, зустріч буде хвилюючою. Нещодавно він взяв участь в автопробігу молоді і ветеранів Білорусі, Росії та України. Він вражений побаченим. Молодь трьох слов’янських народів пам’ятає про подвиг  старшого покоління. Дарма, що вже минуло 60 років. Два роки тому О.М. Смирнов разом з іншими фронтовиками підготував звернення ветеранів до молоді району із закликом свято оберігати нашу історію від паплюження, бути достойними пам'яті героїв. Цей заповіт сколихнув ветеранські і молодіжні організації, пробудив свідомість багатьох людей. З Калмикії рідні пишуть йому: «Приїжджай, ми тебе зустрінемо як найдорожчу людину. Як героя.» А він й справді має право на таке звання. На Кубані про нього багато пишуть газети устами однополчан. Він — почесний житель станиці Абінської. Воістину справжня слава має крила.

Нещодавно ветеранська організація нашого району розглядала питання про відзначення колишніх фронтовиків з нагоди 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Рада і її президія звернулись з клопотанням до Президента В.В. Путіна присвоїти О.М. Смирнову звання Героя Радянського Союзу. Лист потрапив в Адміністрацію Президента. Але як бути В.В. Путіну? СРСР вже нема, і це справжня трагедія для О.М. Смирнова і таких, як він. Виходить, що вони відстоювали честь і незалежність країни, якої через кілька десятиліть вже не буде. Але був героїзм, була воля до перемоги, була Перемога. Велика Перемога. І в ній краплини крові і щастя жити О.М. Смирнова.

Л. Василько